Рідне місто

Над диким полем чорний ворон в’ється
В кривавих росах степовий бур’ян.
В облозі знову Куп’янська фортеця:
Йде на Москву походом кримський хан.

Розповідають стародавні міфи:
В степах безкраїх, в нашій стороні,
На конях кочували мужні скіфи
І все життя проводили в борні.

Князь Ігор вів свій полк на бойовище,
Бриніла хижа половців стріла,
Кремсали кулі курне попелище
На берегах святого Оскола.

Неслися люто бойові тачанки
У пеклі громадянської війни.
Поля топтали хрестоносців танки,
У жито падали мов скошені, сини

Цей край ворожі орди розтинали
Пили фашисти воду з Оскола.
Відбилася країна від навали,
Не підкорилася і знову ожила.

Червоні зорі ягоди-калини
Вогнисто засвітилися в імлі.
З колін встає любима Куп’янщина-
Чудовий край козацької землі.

Над Осколом блакитне чисте небо,
П’янять степи колоссями хлібів.
Мій отчий край! В захоплені від тебе:
Я ці місця з дитинства полюбив.

До них завжди душею щиро лину,
В низькім поклоні до землі схилюсь,
Бо це частина Неньки-України,
І я за неї Богу помолюсь.
Владислав Курилов

Одне з крупних промислових міст Харківської області Куп'янськ розташований на річці Оскіл, притоці Сіверського Дінца. Невелике місто влітку утопає в зелені. У місті разом з підлеглими Куп'янській міськраді селищами Куп'янськ-Вузловий та Ківшарівка проживає 58 тисяч чоловік.

З чого ж починається історія міста Куп'янська?

усного журналу присвяченого 65 річчю визволення міста Куп’янська від німецько-фашистських загарбників

Мета заходу: виховання почуття патріотизму та ознайомлення зі славною

Сцена актової зали святково вбрана. Звучить музика, на сцену виходять класні керівники:

- Давно відомо, що корисно для кожного згадувати історію рідної землі. Щоправда, доводиться давати нову оцінку тим чи іншим подій. Та найкращим є детальне вивчення подій, в яких вирішувалась доля поколінь, всього людства. Наш Куп’янськ не обминула крута історична доля. У Велику Вітчизняну війну місто опинилося на рубежі кровопролитних битв.

- Відстань понад 65 років відділяє Куп’янськ від одного з найтрагічніших у його історії часів. Ніколи наше місто не піддавалося такому спустошенню, як у воєнні 1941-1943 роки. Ніколи місто не втрачало стільки своїх жителів, як в роки Великої Вітчизняної війни.

- На цьому суцільному фоні трагедії таким трепетним і чистим, мов сльоза, бачимо один штрих – день звільнення Куп’янська від німецької окупації. Ось і цей день відійшов від нас у минуле.

- Ця відстань вражає величиною, змушує переглянути підвалини пам’яті, озирнути перебіг тих грізних подій.

Звучить музика. На сцені перша група учнів:

- 24 червня 1942 р. частини 6-і німецької армії захопили Куп’янськ. В оборонних боях за Куп’янськ радянські воїни чесно, мужньо і відважно виконували свій обов’язок. Це знайшло своє відображення в різних документальних і літературних джерелах. Письменник Костянтин Симонов у книзі «Солдатами не народжуються» описує такий епізод. Під Сталінградом ведуть розмову Синцов, Левашов, Гурський. Левашов каже: «Так, на все тепер люди йдуть… І завжди, між іншим, ішли. Пам’ятаю, влітку під Куп’янськом у нас єфрейтор Аксюта був, кулеметник. Йому в бою ногу нижче коліна відірвало, на клапті обвисла. Так він сам дотягнувся й відрізав, щоб не заважала, і за кулеметом зостався, кров’ю спливаючи! При моїх очах було, хтось розповів би – не повірив! Ну скажіть, яка ще мужність повинна бути в людини? Чого ще можна від неї вимагати? А втім все одно відступали. Як це сполучити? Хіба солдат у цьому винен?»

Так, солдат ні в чому не був винний. Просто на той час ворог був сильніший. І часто ціною власного життя радянський солдат ослабляв ту силу. Командуючи 38-ю армією К.С.Москаленко згодом так характеризував ті подій: «З 22 по 26 червня тільки воїни 38-ї армії знищили тисячі фашистських солдатів і офіцерів, 218 ворожих танків, велику кількість гармат, кулеметів і мінометів і збили п’ять літаків.» І далі: «Звичайно, 38-а армія зазнала чималих втрат у боях під Куп’янськом. Але, незважаючи на запеклий характер боїв, що точилися між Сіверським Дінцем і Осколом, вона зуміла зберегти свої основні сили, які й зайняли оборону на нових рубежах».

Зберегти основні сили вдалося, але і втрати, особливо в людях, взятих у полон, були відчутними. Ось що з цього приводу писав Вільгельм Адам – колишній начальник управління кадрів 6-ї німецької армії, оцінюючи події: «13 червня був нанесений удар на Вовчанськ, який одержав найменування операція «Вільгельм» і 22 червня удар на Куп’янськ (операція «Фрідріх-ІІ») спільно з 3-м танковим корпусом, який потім залишився в підпорядкуванні 6-ї армії. Протягом кількох днів оточені з єднання були розбиті. Повз німецькі війська, що рахувались на нові висхідні позиції, продефілювало 20 тисяч полонених у наш тил».

224 доби знаходився Куп’янськ в окупації. 224 доби – сліз, знущання і смерті.

Звучить музика. На сцені друга група учнів:

- Ми живемо у селищі Ківшарівка. І наша розповідь про те, як події Великої Вітчизняної війни пов’язані з родиною Ківшарів. На фронті був батько родини Степан Іванович і старший син Микола.

Одного разу фашистські загарбники направили Степана Івановича Ківшара, Двурічанського Антона Матвійовича, Чередника Семена Корнійовича на розмінування луків (в районі четвертого кілометра селища Ківшарівка). Степан Іванович і його односельці не були саперами. Можна тільки уявити, якою ціною дісталось розмінування луків. Міни були встановлені нашими військами при відступі. Трава на луках виросла, все було приховання від очей. На кожному кроці їх очікувала смерть. Коли селяни сказали, що роботу закінчено, фашисти примусили їх скосити розміновану ділянку.

Перед відступом, вночі, з 1-го на 2-ге лютого 1943 р., в кожну хату поселили німців на ночівлю (їх передній край). В хату, де мешкала родина Ківшарів, поселили сімнадцять солдат. Вся родина була одягнена по-зимовому, а німці внесли сіно й на підлозі лягли спати, залишивши чергувати біля печі одного з солдат. Десь біля години ночі хтось з вартових німців прогрюкав у вікно і підняв тривогу. Всі німці схопились, взяли свою зброю й вибігли на вулицю, де звідусіль лунали вигуки «фарен нах Куп’янськ, русіш». В момент, коли німці одягались, відбулась курйозна подія. В хаті була чавунна піч, яка топилась вугіллям. Німці сушили біля неї своє взуття, а командир відділення був взутий у валянки, оббиті шкірою. Днювальний наказав господині оселі досипати вугілля, оскільки воно все погоріло. Піч розжарилась і шкіра на валянках побрижилась. Коли почулися сигнали тривоги, один з фашистів схопився й почав взувати валянки, а вони не лізуть на ногу, він цими валянкам почав бити днювального по обличчю. Але тривога є тривога – німець через силу, на босоніж, взув ці валянки і, шкандибаючи, побіг доганяти своїх.

За три дні до звільнення села від німців сюди була направлена команда фашистів, яка мобілізувала всіх чоловіків для відправки на роботу в Німеччину. Робилося це просто. Німці йшли селом разом зі зрадниками, які на пальцях показували, скільки чоловіків у хаті. В хату заходив озброєний автоматом німець і давав команду: п’ять хвилин на збори і, вже під конвоєм, чоловіків виводили на вулицю, відправляли на Захід в Німеччину.

Слід відзначити, що старшому синові Миколі разом з меншими дітьми випадково вдалось врятуватися від фашистів. Вони заховалися в печі, батьки закрили піч заслінкою, один з німців відкрив заслінку і провів всередині печі автоматом. Від цієї зброї дітей відділяв буквально сантиметр… Аж трапилося диво – діти врятувалися. Можна тільки уявити, що пережили в ці хвилини і батьки, і діти…

Після звільнення Куп’янщини від фашистів у лютому 1943року пішов у лави Червоної Армії старший син Степана Івановича Микола, якому виповнилось вісімнадцять років. Ківшар – молодший брав участь у визволенні Харківщини, у складі Прибалтійського фронту визволяв Вільнюс. Микола Степанович був артилеристом-розвідником. Йому доводилось разом з такими ж молодими бійцями, як і він, брати «язика». Йшло за лінію фронту 16 чоловік, а поверталось менше половини. Микола Степанович був двічі поранений, нагороджений медаллю «За відвагу», орденом Слави. Як і батько воював на острові Сахалін. Микола Степанович мав чудесний голос. На війні під час маршу лунала команда: «Ківшар, заспівуй!». І звучала популярна пісня на мотив легендарної «Катюші»:

Після звільнення села Марфа Степанівна – старша сестра Миколи Степановича, відразу зібрала комсомольців села на збори, які проходили в хаті родини Ківшарів. Її обрали секретарем комсомольської організації. З хлопців 14 – 16 років створили загін з охорони села. На озброєння дали гвинтівки з бойовими набоями, одна з них була і в хаті Марфи Степанівни, бо вона ходила з нею на чергування по селу.

Уся молодь пішла працювати в колгосп, знов відроджений колгосп. І вдень, і вночі, все було підкорено заклику «Все для фронту, все для перемоги!»

Так було й до дня Перемоги. В цей день Марфа Степанівна чергувала в сільській раді і по телефону повідомили про капітуляцію Німеччини. Вона з криком: « Перемога!» йшла на вулицю й побігла додому порадувати родину, сусідів. Радощам і сльозам не було кінця…

Для родини Ківшарів – 9 Травня дійсно свято «зі сльозами на очах». Бо сповістила односельчан, 9 Травня – день її народження. 9 Травня 1995 р. – день смерті старшого сина родини, ветерана Великої Вітчизняної Миколи Степановича.

Коли збирається багато численна родина, згадають тих, кого немає серед живих. І лунає над селом улюблена Ківшарів, яку заспівують Олександр Володимирович і Андрій Володимирович, що в армії теж були заспівувачами:

На сцену для виступу запрошуються гості свята Ківшар О.В. та Ківшар А.В.

Звучить музика. На сцені третя група учнів:

- Оборонні та визвольні бої на Куп’янщині, як у краплині роси, віддзеркалили всю картину Великої Вітчизняної війни. Куп’янчанам довелося бути свідками від ступання радянських частин під ударами сильного ворога, і пережити страхіття гітлерівської окупації, і відчути радість визволення від неї.

Мабуть, не було на Куп’янщині такої сім’ї, яка б не пережила хвилюючих , важких, як камінь, хвилин прощання з найближчими людьми, які покидали рідні оселі, розлучалися з рідними – синами, дочками, дружинами, батьками, братами, сестрами, - надівали на плечі шинелі, бушлати, тілогрійки і ставали в ряди захисників рідної землі, ставали воїнами.

Воїн! Це звання, ця професія, цей суспільний ступінь людини має особливе місце, особливе значення, особливу вагу. У всі часи, у всіх народів у шані та повазі знаходились воїни, які від посягань чужинців захищали рідну землю, боронили Батьківщину, свій отчий дім, власну сім’ю. У боях багато воїнів гинуло. Загиблих рідні оплакували, а народ славив.

Не винятком у цьому є й Куп’янщина. У місті й районі в час воєнного лихоліття мало залишилося сімей, з яких би фронт не вирвав для своїх жорстоких і безжальних потреб де одного, а часто й двох, трьох і більше мирних трударів. Розстріл мирних куп’янчан на Крейдяний горі ввійшов в історію міста смутком, слізьми і вічним болем.

Беззахисна мати з дитям стояла перед дулом німецького автомата в глибокім яру над ямою… Навколо – холодна глина і глумливі лиця німецьких солдатів. Дитя з острахом обвило материну шию. Мати в розпачі пригорнула, втішала дитя, щоб зажмурило очі, не плакало… Не відає наш батько, що люті вороги діють з нами… Не бійся, дитя, скоро все мине… Моє ти недоросле, недогодоване…

Пролунали постріли. Крізь морок смерті мати відчула, як здригнулося дитя. Навіки погас білий світ. Тяжка глина накрила матір з дитям.

Німецькі солдати поставили гвинтівки, закурили, гомоніли, сміялися, дивилися, як люди в ямі мучаться, корчаться, кидаються та стогнуть.

Люди ліс рубали, ішли по глину, гнали череду, стояли над яром, бачили як в могилі земля ворушилася, чули, як стогнала земля…

Сімдесят одна людина загинула від свавільної руки німецького розбійника біля Крейдяної гори в яру. А в Куп’янську не одна така могила.

За що їх стріляно? Що вдіяло немовля?.. За що вбито хворого старика Садовського з Кирилівки? Старого часового майстра, чесного трудівника Фліта? Кравця Ткаченка? Старикову? Залізничника Садовського, робітницю Берестову? Рядових мирних трудівників? За що їм дротом руки в’язали, били, катували, знущалися, мучили, живцем у могилу закопували?

То ж схилимо голови перед пам’яттю наших загиблих земляків.

Звучить музика. На сцені четверта група учнів:

- Війна! Вона творила свою найстрашнішу справу, най ганебнішу, най проти природнішу справу – вона вбивала, вона принесла смерть мільйонам людей.

Куп’янщина ж дала для війни добровольців, мобілізованих і кадрових військових близько 15 тисяч.

Перелік прізвищ воїнів земляків, загиблих у боях, померлих від ран перевищує 8 тисяч.

Виходить, з кожних ста воїнів наших земляків додому не повернулося приблизно 53. Куп’янчанам довелося воювати на величезній території, що розкинулось від холодних арктичних вод до субтропіків Кавказу, від непривітних Курильських островів до мальовничих Альп. Де тільки не можна зустріти їх могли.

Серед куп’янчан, що стали воїнами, Великої Вітчизняної війни, 10 героїв Радянського Союзу. Ось їх незабутні імена: Чалий Микола Полікарпович і Ничепуренко Олексій Петрович (посмертно), Вербицький Олександр Євлампійович, Жало Семен Сергійович, Живолуп Михайло Андрійович, Лоза Дмитро Федорович, Сидоренко Іван Ілліч, Токарєв Єгор Якимович, Чури лов Леонід Дмитрович, Шкарлєтова Марія Савеліївна. А Куп’янчани – : Жигулін Петро Петрович, Загоруйко Микола Никифорович, Лифар Микола Мусійович, Скрипник Михайло Семенович стали кавалерами трьох орденів Слави.

А на Куп’янщині покояться воїни - герої, кому земля Куп’янська стала вічним

солдатським мавзолеєм. У їх числі: Жердій Євген Миколайович, Мерзляк Іван

Дмитрович, Селедцов Іван Феодосійович, Чучвага Іван Іванович, Хімушин Микола

Федорович. Місце його народження – село Високиничі Калузької області, рік

народження – 1922. Батьки рано померли. Виховувався в сім’ї старшої сестри, яка

жила в Москві. Закінчив середню школу, а потім і військове авіаційне училище.

Влітку 1943 року 106-й гвардійський винищувальний полк, у якому лейтенант

Хімушин числився старшим льотчиком, захищав небо Куп’янщини. 27 липня

льотчик одержав наказ на патрулювання повітряного простору над Куп’янськом. До

цього дня він з початку служби встиг здійснити 200 бойових вильотів, провести 60

повітряних боїв, збити 11 ворожих літаків, знищити багато техніки на землі.

Ледве набравши потрібну висоту, лейтенант побачив 9 німецьких

бомбардувальників. Вони в супроводі винищувачів летіли вище. Льотчик розумів:

ув’язуватись одному в повітряний бій – це неминуча загибель. Але й пропустити

далі таку групу – то велика біда для тих наземних цілей, до яких прямує ворог. Ні,

Пілот рішуче натиснув на штурвал, машина стрілою шугонула догори і

опинилася вище групи літаків з чорними хрестами. Зворотний натиск на штурвал – і

машина стрімко пішла в піке. У перехресті чітко вималювалося флагманський літак.

Хімушин дає довгу чергу. Флагман оповивається димом і каменем падає на землю.

Ворог розладнує свій стрій. Та Хімушин вдається підбити ще три

бомбардувальники. І тут закінчується боєзапас і починають насідати ворожі

винищувачі. Виникає безвихідь. Ну що ж, помирати, так з

музикою! Лейтенант іде на таран. Ворожого винищувача досягти не вдалось. Черга з

іншого чорнохресного літака прошила червонозоряний літак. Він упав біля залізничної станції.

Похоронили відважного пілота на Куп’янському міському меморіальному

кладовищі. На його могилі встановлено обеліск. Одну з центральних вулиць

Куп’янська – колишню Старобільську та ЗОШ № 4 названо його іменем.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 4 лютого 1944 року Миколі

Федоровичу Хімушин присвоєно почесне звання Героя Радянського Союзу.

Жертви війни – то вічний біль народу. Відвага воїнів у тій війні – вічна наша

гордість. Героїзм наших предків, виявлений у тих боях – то вічний спадок нас, їхніх

нащадків. Та не в праві ми забувати і про тих воїнів з усіх кінців колишнього

Радянського Союзу, котрі полягли в боях, коли обороняли землю Куп’янщини від

ворога і коли звільнили її від тимчасової окупації гітлерівськими загарбниками.